Неонова вивіска та черга з п’ятдесяти людей. Ми стоїмо зліва від центрального входу до Центру Помпіду, саме тут розташована Публічна бібліотека Парижу (BPI). Плавно рухаємося до входу з людьми, які виглядають приблизно на один вік: 25-35 років. Хто вони всі? Чому в понеділок по обіді варто стояти тут, біля входу до бібліотеки? Вероніка Селега вирішила дочекатися своєї черги, зайти всередину та про все розповісти вам.
У глибині зали — кімнати для перемовин, розраховані на різну кількість осіб. Заздалегідь бронюєш і працюєш у групах, або ж усамітнюєшся для skype-колів чи для будь-чого іншого, і все це безкоштовно.
На трьох поверхах бібліотечного простору одночасно можуть з комфортом перебувати дві тисячі відвідувачів. Здавалося, що всі дві тисячі так і прийшли у понеділок, бо знайти вільне місце було неможливо.
Місцевий бібліотечний фонд налічує 350 тисяч книжок і 18 тисяч періодичних видань. Свіжа преса з’являється тут щодня: на вибір 60 локальних газет та 20 іноземних.
Вразив газетний архів, який містить такі видання, як Le Figaro з 1854 року, l’Humanité з 1904 та багато інших. У залі на другому поверсі стоїть вісім апаратів, які дозволяють переглядати архівні газети та журнали. Виглядають вони дуже автентично, тож здогадатися одразу, що це таке, не так вже й просто.
У фондах також зберігається близько 10 тисяч дисків. У відеозалі, розрахованому на 80-100 людей, можна дивитися документальне кіно, фонд якого налічує дві тисячі стрічок. Кінозал можна бронювати для перегляду документального архіву. Відкритий простір з ТБ-екранами. Їх близько чотирнадцяти, біля кожного по 2 стільці. Екрани транслюють різне: десь китайський серіал, а десь російські новини. Тут представлені різноманітні іноземні канали, але цікаво інше — контингент. Молодих людей тут немає, всі 50+, чоловіки, більшість з яких говорять між собою. Привітні, милі, зосереджені.
Все це дійство викликає неймовірне відчуття реаліті-шоу, де телевізори — лише декорації, а учасники пройшли складний кастинг, тому цей процес цікавіший за будь-яку передачу.
Навпроти виникає несподівана (за масштабом експозиційної конструкції) виставка робіт Ріада Сатуфа, карикатуриста та автора популярного коміксу «Араб майбутнього». Це серія автобіографічних коміксів про дитинство хлопця у Лівії, Сирії та Франції. Якщо буде можливість колись погортати, не забудьте назву. Він дійсно захопливий. А от сама виставка викликає відчуття міні-музею у тихому інтер’єрі.
Трохи осторонь розташувалося кафе з вендинговими автоматами, де можна перекусити й просто відволіктися. От і виходить, що тут читаєш, тут працюєш, тут граєш, тут виставку відвідуєш, а тут п’єш чай і плануєш вечір. Круто!
Несподіваним співробітником бібліотеки виявився соціолог, який працює тут вже 20 років і вивчає поведінку та звички відвідувачів. Аудиторія збільшується, смаки змінюються. І це не про смаки в літературі. Це про різний світогляд, різні потреби, бажання, невдоволення. Та оскільки об’єднує всіх людей один дах, бібліотека також має задовільнити усіх.
